Іван АНДРУСЯК «Дерева» (із циклу)

ВІЛЬХА

своїм усміхненим дуплом
своїм гіллям необережним
ти відступаєш від обмежень
остерігаючи тепло
хай може білка або шпак
або яка дрібна пташина –
та тільки тим що не просила
ти інший вималюєш знак
терпкий – із крику і крила
що над усі крикливі крила
найголосніше – щоб любила
але нелюблена була
щоби манила зоддаля
але не підпускала близько
і щоб тоненьким сивим блиском
ятріла довкруги земля
отак вільхуй собі і жди
не тих кого любила ти
а тих що мовчки не любила
лиш позирала з висоти
на річку на чужі світи
на шишечки яким несила
до справжніх шишок дорости…
і тільки крила… крила… крила..
їх тінь накрила… відпусти

ГОРІХ

я так люблю цю пряну насолоду
з якої починається життя
зав’язується в кульчиках зелених
коли ще листя ледве розікрившись
відразу одзивається червоним
немов призахідним омите сонцем
і ці гілки немовби порожнисті
(так видається) ця гладенька шкіра
попід якою вени не пульсують
та все ж невидиму прозору кров
кожнісінькому зав’язку доносять
кожніський визеленюють листок
так мускусно і в’яжеться життя
олійно так вибілюється гусне
вимислює у досконалість звивин
у тріпотливе завмирання мозку
захищене півкулями двома
що думають усі вони – усі! –
тоді коли їх осінню обвіє
коли на листі прожилки проступлять
немов налиті втомленою кров’ю?
які химери образи які
в цих сотнях звивин мусять народитись
перш ніж ослабне тепла пуповина
й на жовту землю упаде горіх?

ОСИКА

що від них чекати від усіх –
може й добрих
може і красивих –
дереву яке не має сили
ні втекти ні відштовхнути їх
а до того ж знати що живеш
і чекати кожної хвилини
птаха хмари засухи людини…
зрештою і янгола –
авжеж
страшно світе – страшно при тобі
на тобі – в тобі перебувати…
ці листочки – ніби немовлята
навіть крик їм липне на губі
навіть крик не вирветься німий
з холоду з якого ти почався
дерево не розбирає часу
крім зими і літа і зими
й літа… літа…
скільки того світа
скільки тих недоспаних страхів
переносить перший-ліпший спів
птах людина янгол або вітер
жити страшно…
жити і тремтіти
за усіх хто не перетремтів

СОСНА

меду твого смолистого
світлої гіркоти
краплю б мені обмислити
краплю – спостерегти
доки наллється шишками
тиша невікова
доки душа визискує
істини і слова
доки з тонкою глицею
вітер позаграє
зябликами висвистує
сонне ім’я твоє
і золотою білкою
зникне поза дуплом
ніби смолою білою
літепло не текло
хай тоді сонце вистоїть
в небі за нас усіх
хай золотою шишкою
зиркає з-над лісів
меду хай непочатого
висотає тонку
крапельку – на вуста тобі
крапельку – на щоку…

ВЕРБА

вузлувата душа
не знаходить причини
відчувати себе
вузлуватішою від інших
таких же старих
над такою ж водою
і листя її видовжується
і корінь її гірчить
і не знає душа
на кого їй покладатися
на землю
в яку переходить все суще
а чи на воду
за якою все суще спливає
і сумно душі
і дивно
і в хвилях вона
відображається

ЯБЛУНЯ

дерево Боже вміє тримати біль на долонях
дерево Боже вміє тримати на плечах біль
злегка лише розминає м’язи повільним рухом
і тоді здається що вітер повіяв здається що вітер
доки вони ще маленькі можна й помріяти
можна послухати птаха виколисуючи їх зі цвіту
гойда-люлі малюлі мої віть-тьох-тьох гойда-лю
хай вам здається що вітер повіяв здається що вітер
а потім уже не до птаха і не до сну
такі вони пустотливі годі за всіма встежити
ось іще на однім червоточина і воно розтискає долоньку
і здається йому що це вітер повіяв здається що вітер
тоді наливаються криком долоні плечі вуста
в міру того як щоки у решти наливаються сміхом і соком
і дерево стає Божим як біль і Божим як мама
чутно лише як вітер повіяв здається то вітер

Іван АНДРУСЯК

Іван АНДРУСЯК,
член НСПУ, м. Київ

Share