В обіймах життя

Життя. Що воно таке? Не один раз замислювалась я  над цим словом. Спочатку я думала що воно, як казка. Все у всіх завжди гаразд. Але реалії життя виявились зовсім іншими. Воно схоже на рулетку — таке ж непередбачуване. Або ти виграєш, або залишишся без нього. Тяжко жити, але ніхто не казав, що жити легко. Я люблю життя, хоч в один момент воно може перерватися.

Щодня ми доводимо, що ми гідні жити, називатися людиною. Багато людей не цінують його. Вони спочатку нарікають на свою долю, на  свої  негаразди в сім’ї, але пізніше дуже жалкують через свої нерозумні думки і слова. Адже слово не горобець, вилетить — не спіймаєш. Часом люди забувають про це. Одна хвилина може врятувати тебе, або ж і вбити. Життя таке загадкове та таємниче, чи не так? Звісно. Якось я почула такий вираз — обняти життя. Спитавши про це, я отримала відповідь:

— Ти задумайся над цим, і обов’язково догадаєшся. Я так і вчинила. Думала я недовго.

— Це щастя. Правда? Так моя дитино, так. Але там, де добро, обов’язково має бути зло. Це слово може мати і погане значення.

— Дякую, дитинко моя, і постривай. Я не маю дітей,онуків, але я встигла полюбити тебе, як рідну онучку. Я довго думала кому б розповісти все, що я знаю. Мені в руки старенька сусідська бабуся поставила медальйон старенький, престаренький   і  з такими словами на устах:

— Дівчинко моя, я нічого не розповідатиму тобі, медальйон тобі все сам розкаже, тільки пообіцяй мені, що ніколи не забудеш нашої розмови. Тримай його завжди біля себе. Це медальйон життя. Більше я нічого сказати не можу.
Вона тихо промовляючи ще сказала:

— Він тобі все розповість. Іди моя, дитино, хай береже тебе Бог!

З того часу зі мною траплялись різні історії. Не раз я намагалась більше дізнатись про це. На наступний день я вирішила піти до старенької, та її вже не було в живих. На запитання, що з нею трапилось, ніхто не зміг відповісти, хоч кімната була переповнена людьми. Тільки одна незнайома старенька жінка відповіла: «Ніхто не знає».
І невідома старенька вийшла. Вона почекала, поки всі вийдуть. Останьою вийшла я. Вона зупинила мене:

— Постривай. Я знаю чому вона померла, — сказала старенька.

— Чому? Це зробило воно!

— Хто воно?

— Воно — це життя! Зрозуміло!

— Ні ти не правильно зрозуміла, дитино. Ми пов’язані всі. Ми обрані. Ми знаємо таємницю часу! Яка ж вона, я не скажу. Це дуже небезпечно. Всі ми помираємо саме через неї. Чомусь він обрав тебе і сказав, що ти наступна. Це дуже небезпечно. Всі ми помираємо саме через неї. Я була шокована цими словами, як так могло статись? Але, я не знала, що це тільки початок…

Оксана Стусяк,
учениця 7 класу Кобаківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Share

Залишити відповідь