Майстру все підвладне

Відомому далеко за межами Гуцульщини, та й України, талановитому музиканту та умілому майстру з виготовлення музичних гуцульських інструментів Михайлу Тафійчуку з села Буківець Верховинського району виповнюється 75 років. З цієї нагоди наш кореспондент завітав до ювіляра в гості і поспілкувався з ним для читачів  «Косівського  передзвону».

Монолог-спогад творця

— Я сам родом з Буковця і моя мама тутешня. Так склалось, що мама жила сама. Тато мій був ковалем. Нас було в мами четверо синів. Один помер маленьким, а другий помер в 35 років, а третій, старший за мене, ще живе. Нас два зосталось.

Освіти не маю Бог зна якої. Тільки три класи школи. Після війни, треба було мамі помагати. Був такий у Франківську Магдій, який керував різними ансамблями, то він приїхав два рази до нас, щоб мене якось забрати до Франківська. Казав, що будете в нас у філармонії робити і давали мені п’ятикімнатну квартиру. Але я не хотів і жінка не хотіла. Ще я кузню дуже люблю.

Мене змалку привчали до роботи. Спочатку здобував собі фах у тата в кузні — великі роки там пробув. Але то було не моє і врешті добряче таки надоїло. Я не давав собі спокою. Мамі це було геть не до вподоби. Вона бачила, що зі мнов біда, бо мене не дуже тягнуло до сільської роботи —душа тяглася до музики, але музичні інструменти не так легко було в горах роздобути, і дорого всі вони вартували. То я собі заповзявся виготовляти їх сам.

На мене часто казали Павлів, бо мого діда звали Павлом. Так і тепер інколи кличуть. Кажуть люди, що Павлів — то є дідько, а не чоловік. Він може всяке створити.

Свою першу сопілку зробив у 6 років і зразу навчився на ній грати. Я той день ніколи не забуду, так він мені запам’ятався. Через 2 дні вже десь зникла моя сопілочка, але я зловив вже своє. Пішов горами, знайшов бузину, виштовхав стержнем з середини патика його мякуш, стягнув кору і зробив дирочки у трубці — вийшла сопілка-денцівка, але вона скоро всохлася, потріскала і зіпсувалася.

Взявся тоді за виготовлення скрипок, які робив отак: з дощок вирізав форму скрипки, набивав цвяшки і так то ушпановував, би то менше-більше звучало. За смичок служив кусок прута. Згинав, в’язав нитками, так як лук, намазував смолою і то вже мені рипіло так, що мама не могла то все витерпіти — за це і сварила і била, бо була родом з багачів і хотіла, щоб і я не йшов пустими дорогами, а дбав про господарство, про корів, але зі мнов  уже не було ради і переломити ніяк їй мене не вдавалося.

Придивився на те один сусідський дід Василь, та й якось мовив до мами:

— Анно, не муч дитину. Він собі має до музики охоту. Ти дивись, щоб він не крав, щоб нічого злого не робив, але допоможи йому. З него буде нормальний і добрий чоловік.

Мама на те насмішкувато вповідала:

— А-є-є-є, з коваля та з музиканта ніколи газди не буде.

Врешті мама вздріла вже, що я свого не попускаю і купила скрипку, але віддала спершу її мому старшому брату, бо я ще, на її думку, був ще замалий до неї, бо мені тоді 7 років було, то мама думала, що я мале і дурне, то не зумію смичком правильно тягати.

— Васильку, пробуй шос грати, — ніби на зло мені мовила.

А я тільки в брата скрипку хап з рук та й втік далеко за гору. Там сидів до ночі — вчився грати. До хати повернувся гонорово з музикою, награючи простенькі гуцульські мелодії. Здивуванню всіх у хаті не було меж. То все важко передати словами, то все треба було бачити і чути. І як почав тоді у 6 років грати, так граю і до сьогодні. Всьо самоук.

З роками навчився виготовляти різні музичні інструменти. Дуже хотів мати дудку (волинку). Недалеко від нас жив Іван Михайлюк, що умів їх майструвати. Зробив він її і для мене, а я нічого не знаю від дудки. Як я її взяв, то пів року не давав собі спокою, бо я дуже впертий. І за зразком Іванової дудки почав робити дудку сам. Було мені тоді 25 років.

Першу дудку, яку насилу зліпив, зразу викинув у піч, бо не годилася для грання. Друга вже була файна, я на ній навчився грати, а потім продав. Зробив потім і третю. Через рік думаю собі: «Треба все таки знову іти до Михайлюка, та пограти на його дуді».

Пограв, тут така хіть розібрала похвалитися своєю, що все-таки не стримався, побіг додому і приніс йому показати свою дуду.

Майстер-дудар тоді вже мав 82 роки, так що у своєму житті щось і бачив, але виглядало збоку, що він вперше бачить дуду: так здивовано на неї дивився, що навіть не кліпав. Я почав грати на дуді та й даю йому подивитись та пограти. Оглянув дід дуду, та й помахав головою.

Я питаю:

— Чого це ви, Іванку, махнули головою? Певно, я лихо зробив?

— Ні, — каже Іван, — я махнув через те, що я вже так зробити не годен.

Діалог з творцем

— Які інструменти Ви робите і на яких граєте?

— Я граю на всіх інструментах, що вмію робити. Телинка, сопілка, денцівка, сопілка «музикальна» на 6 дірок, роги, трембіти, цимбали, ліри, дудки…

— Що Вас пов’язує з популярною на Гуцульщині трембітою?

— Трембіта, то є простий духовий інструмент. Почав я робити трембіти вже давно. Якось прийшов до мене чоловік і просив відремонтувати стару трембіту. Подивився я на неї, а то вже нема що ремонтувати. Дерево під корою просто струхло, все прогнило. Взяв я її собі за зразок і став копіювати. Так вперше народилася у моїх руках нова трембіта.

У нас, на Гуцульщині вона має 3 метри. Хоча я чув, що була одна на 2,5. Може бути довжиною і на 2,8 метра. Але трембіту роблять з двох кусків по 1.5 метра, для зручності в транспортуванні та зберіганні. Дірочка для губ має бути шириною 6 міліметрів, а потім до кінця труби отвір розширюється.

Найчастіше трембіту використовують на похоронах гуцулів. Як правило при цьому є їх дві. Одна басує, друга грає. Десь багатші заказували і три і чотири трембіти.

Не обходяться без трембітання і колядники, які грають на одній трембіті.

— Я читав, що Ви робили трембіти для переможниці Євробачення Руслани. Як же вона Вас відшукала?

— Так, так. Приїжджали зі Львова, казали що треба зробити трембіти для Руслани. Я змайстрував на її замовлення 8 інструментів. Правда, спочатку мене просили за 3 трембіти. Потім приїхали ще за трьома. І ще раз — за двома. Потім і сама Руслана продавала ті трембіти, грошей не мало заробила, але пожертвувала ті гроші на добре, собі не забрала. То її справа. Вона мені заплатила, що я хотів.

— Чи багато часу йде, щоб зробити трембіту?

— Від початку треба дерево заготовити чистеньке без сучків. Стовбур дерева ділиться на 4 частини, щоб була гітівка. Потім паличка робиться кругленька, в якій шкіблею (різцем) вибирається середина. Десь до тижня треба промудохатися. Зараз, вже ніхто ті трембіти не робить. Старі не можуть, а молоді не хочуть.

Я вмію змайструвати практично усі гуцульські інструменти. Навіть трапився у моєму житті випадок, що  з дуба виготовив за румунським зразком кларнет. Проварив його за спеціальним рецептом. Згодом продав.

Всяке роблю, в кузні і коня підкую, сверла, сокири втнути для мене не проблема. Я ж коваль. Не пригадую такого, аби щось не міг зробити. Син вже навчився в мене цимбали робити — вийшло з-під його рук уже кілька гарних штук.

— Для скрипки потрібний добрий лак. Де Ви його берете?

— То не лак, то давня палітура. Я все роблю по-давному, якось чув, що дійсно є зараз такий лак для скрипки, що пензлем полакував і все готово. Вона однотонна така, хоча і має блиск, але не має тих відтінків, що з палітурою. Я байцую собі, мені один з Москви дістав ще трохи палітури, бо важко її зараз знайти. Байцом потім наводиться відтінки, колір, а палітурою полірується до блиску.

— На якому інструменті найважче грати?

— У мене таких інструментів нема, на яких би я не грав. На дуді важко вчитися, бо від дихання часто в голові кружляє.

— Як Ви робите дуду (гуцульську волинку)?

— Треба підібрати добру шкіру з кози, стягнути її з тварини, як сорочку, обережно облупити, але не обрізати. Задні ножки напороти, а голову відрізати.
Козі може бути і 6-7 місяців, і рік, і 2 роки.

— З якого дерева потрібно робити дерев’яні деталі до дуди?

— Нарамиця може бути з явора, з груші, сливки. Мундштук для надування повітря найбільше годиться з коров’ячого рога, але з ним важко справитися. Я більше роблю його з пластику.

— Що, Ви і з коров’ячих рогів робите інструменти?

— Дуже рідко. Якось мав замовлення від одного музиканта з Красника — він десь роздобув великий, біля 70 сантиметрів, воловий ріг і попросив зробити дірку та вкласти мундштук. Буває, що роблю дерев’яні роги. Залізні роги не добрі, бо вони штучні і не мають того звуку, що дерев’яні.

— На яких святах грають на дуді?

— Колись дуду дуже поважали старші люди. На весіллях обов’язково мала вона бути, і на всіх інших забавах — вечорницях, святах церковних. Завжди на них кликали дударя. Зараз уже ні. Молоді не хотять ні дуди, ні трембіти, молоді навіть скрипку не питають.

— Кажуть, що  п’яного дударя не буває?

— Та бувало в мене різне. Часто доводилось виливати горілку в дуду, особливо на весіллях. Я не хочу пити, бо грати не зможу. Гроші ж мені заплатили за гру, а не за п’янку. То таки треба до всього бажання, чим би чоловік не хотів займатись, то треба любити. Зі смаком його зачинати і кінчати. А як людина робить так, як на мус, то нічо не буде. Були у мене гості з Шотландії, то з великим здивуванням розказували, що їх волинки простіші, ніж наші дуди. В них є бас і одна октава, а в нас дві. Тому їхні інструменти легше настроювати і легше на них грати.

— Розкажіть про свою сім’ю. Кому передаєте свої знання і уміння?

— У мене було 5 синів і 3 дочки. Син Михайло, помер від хвороби в 35 років. Він теж сильно грав на скрипці, на дуді, на кларнеті. А Юра, Василь, Дмитро і Микола — є. Вони всі вміють грати, їздять на різні фестивалі, але Василь чогось не хоче музикою займатись. Він файний газда дома.

— На яких фестивалях Ви виступали?

— Я багато де виступав. Ще почав їздити за радянських часів і грав по всьому Союзу. В Москві був 2 рази. В 1971 році, там був Всесоюзний фестиваль, де було по одному представнику з кожної країни. Я там, звичайно, представляв Україну. Годину грав, так, що ледве вистояв: то грав, то співав. У Ленінграді був, у Києві та Львові. Після проголошення Незалежності України вже не хотів нікуди їхати. Дуже кликали мене в Бельгію, в Мексику. Був тільки у Польщі, де навіть записали мій диск. Також диск записали і в Києві. Це зробив пан Мельник. Їхали ми з синами і на «Країну Мрій». Олег Скрипка мене запросив. Він був у мене дома, ночував. Ми називаємося «Сімейний ансамбль Тафійчуків». Три сини і я.

— Вам сподобалось на «Країні Мрій»?

— Сподобалось, чому ні? Просто я вже старший і не дуже хочу їздити, бо змучуюсь. Олег Скрипка купляв у нас різні інструменти гуцульські, дримбу шукав. Я дримбу вмію робити, але не хочу, не люблю її.

Тарас Пасимок
Світлини автора

Share

Залишити відповідь