Замість квітів на могилу

Іван Андрусяк народився 1 лютого 1923 року у селі Биткові Надвірнянського району Івано-Франківської області, в Україні.

Іван Андрусяк

Його тато, Василь, народився 16 листопада 1898 р. в Биткові. Мама — Марія Димид народилася 23 серпня 1903 р. у тому ж селі. Тато помер 4 серпня 1926 p., проживши 28 років. Мама померла 20 квітня 1931 p., також проживши 28 років.

У родині не було більше дітей, залишився круглим сиротою. Дитячі роки не були радісні, дуже часто ходив на цвинтар, щоб на могилах батьків у молитві розказати їм про своє горе, з великою вірою до Бога, що родичі його вислухають.

У 1932 р. суд надав право бабусі Катерині Димид опікуватися сиротою.

І.Андрусяк у селі закінчив чотири класи початкової школи, після того перейшов до десятирічної школи в Биткові, де навчання проводили польською мовою. Опісля брав навчальні курси в торговельній школі і бухгалтерії. У 1938 р. з рамени читальні “Просвіта” вислано І. Андрусяка на просвітянські бібліотекарські курси до Надвірної, які успішно закінчив. Рівно ж брав активну участь у спортивному житті.

Рік 1939, місяць вересень. Совєтська армія зайняла територію Волині та Галичини. Совєтські політруки вели шалену агітаційну пропаганду про щасливе, заможне і радісне життя в Союзі. Однак приходили відомості про те, що відбуваються масові арешти, переважно української інтелігенції, науковців, багатих господарів і підозрілих людей.

І.Андрусяк вирішив піти на курси фінансово-податкових працівників. Першу працю як податково-фінансовий інспектор одержав у Надвірній. Рівночасно був податково-фінансовим референтом Битківської селищної ради. Також став членом Організації Українських Націоналістів.

2 липня 1941 року угорські війська зайняли Битків.

Угорська окупаційна влада на перших порах не дуже втручалася в громадське життя українців, які цим скористалися і швидко організували своє самоврядування. На копальні в середині 1941 року було створено “Січ” — озброєний загін самооборони, який взяв під охорону всі важливі об’єкти нафтопромислу.

Ініціатором створення “Січі” був колишній сотник УГА, мабуть, член ОУН, інженер Іван Яремич. До загону, що нараховував май же десять осіб, входили хлопці з Биткова і навколишніх сіл. Командиром “Січі” став Євген Кузьмин, колишній польський підстаршина, писарем — Василь Корж, культреферен­том — Іван  Андрусяк.

1943 рік. Проголошено утворення Української Дивізії “Галичина”. Добровільно зголосився в її ряди, щоб у боротьбі з відвічним московським ворогом здобути незалежність України.

Почали набирати вояків до різних родів військових частин. І.Андрусяк потрапляє на піонерський вишкіл до міста Кельна над рікою Рейном.

Наприкінці червня 1944 р. виїжджає на старшинський вишкіл до Чехії. Там довелося перебувати аж до закінчення війни. В січні 1945 році Дивізія почала залишати Словаччину в поході на захід, через Австрію аж до Словенії, що в тому часі була складовою Югославії. На терені Словенії і Хорватії відбувалися бойові сутички з тітовськими партизанами. В міжчассі прийшло до певного порозуміння між проводами Дивізії і партизанами. У березні 1945 року Дивізію перенесено до Австрії, в околиці Клягенфурту, на передову фронтову зону. Капітуляція 8 травня 1945 р. не була несподіванкою. Відступали із фронтової смуги, щоб швидше і далі добиратися на захід і не потрапити більшовикам у руки. Опинилися в місті Шпіталь, неподалік кордонів Австрії та Італії, де склали зброю перед англійською армією.

З Австрії всіх дивізійників перевезли до Італії, у Венецію, а через тиждень до Белярії, близько міста Ріміні.

Вересень 1945 року. Англійці перевозять дивізійників з Белярії до упорядкованого табору в Ріміні, де відбувалися навчання, матуральні курси, освітні курси, курси для малограмотних і неграмотних, шоферські курси і т. п. Британський уряд почав ліквідовувати табір з метою перевезення дивізійників на терени Англії. І.Андрусяк потрапляє до міста Шефільд за дроти. Після кількох тижнів 2200 полонених відправлено з Шефільду до табору в Горблінку для роботи в сільському господарстві.

З часом вдалося нав’язати контакти з українськими організаціями в Америці, Канаді, Німеччині і Аргентині, які дуже радо допомагали українською літературою. Отримуючи українську пресу: з Америки — “Свободу”, з Канади — “Новий Шлях”, вояки мали змогу нав’язати контакт з рідними, що проживали тоді в Америці чи Канаді. У 1948 році дивізійників було звільнено з полону, і вони виїхали до міста Галіфакс, Йоркшир.

У 1950 році Іван Андрусяк одружився з Анною Кравців, родом із села Березка (район Сянік, сьогодні Польща). Того ж року подав заяву на виїзд до Канади і отримав дозвіл.
26 листопада Іван Андрусяк з дружиною приїхали до Торонто. Почав працювати на будові першої в Торонто електрівні. Потім його призначили до магазину з будівельними матеріалами. Згодом компанія перевела його на такі самі роботи на інші проекти. Роз’їжджав по інших провінціях і містах Канади, де йшла індустріальна будова. Пропрацював там 38 років до пенсійного віку.

В січні 1951 року вписався у члени Українського Національного Об’єднання. На загальних зборах УНО того ж року його було вибрано секретарем організації. В Управі виконував різні обов’язки. Також в Управі УСГ довгі роки виконував працю містоголови і т. п. Організовував демонстрації: перед совєтською амбасадою в Оттаві — у 50-ліття Голодомору в Україні, перед парламентом Онтаріо в Торонто — у зв’язку з Чорнобильською трагедією і багато інших.

У Торонто в 1972 році було створене Гуцульське Товариство, головою якого обрано Івана Андрусяка. Товариство вело велику культурно-освітню гроботу, видавався журнал “Гуцульщина”, ініціатором і редактором якого був св. п. д-р Мирослав Небедюк.

1992 рік. Подорож в Україну. Сповнилися мрії — Україна вільна! Вперше Іван Андрусяк потрапляє до столиці — Києва, а далі до Івано-Франківська, де його зустріли під звуки національного славня.

У 1993 році відбувся Перший Гуцульський Конгрес в Івано-Франківську. З’їхалися гуцули з різних країн свого поселення до рідної неньки України, щоб зустрітися і побувати разом зі своїми земляками у вільній, незалежній Україні. Були делегати з Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії, Румунії, Америки, Бразилії, Аргентини, Канади. На цьому Конгресі І.Андрусяк виступив зі словом-привітом.

Відвідуючи Україну протягом дев’яти років, мав нагоду брати участь у громадському, культурному і політичному житті народу. Перебуваючи в Києві, відвідав Бабин Яр, де помолився за розстріляних німцями українських націоналістів. В міру можливостей допомагав людям у перші роки Незалежності. Також фінансово підтримав будівництво церкви у Биткові. Неодноразово відвідував м.Косів, був учасником ХІІ Міжнародного Гуцульського фестивалю.

На терені Канади брав активну участь в організаційному і політичному житті української громади міста Торонто. Від 2004 року очолював Головну Управу Української Стрілецької Громади Канади, котра була заснована в січні 1928 року полковником Євгеном Коновальцем. Був почесним членом Дирекції Українського Національного Об’єднання Канади.

Виховав двоє дітей — донечку Рому і сина Ярослава. Обоє навчалися у суботній Рідній Школі при УНО. Рома була пластункою, а Ярослав — членом Молоді Українського Національного Об’єднання.

2 лютого 2011 року в Торонто відійшов у вічність голова Української Стрілецької Громади Канади, почесний член Дирекції Українського Національного Об’єднання Канади, відомий громадський діяч і великий патріот України св. п. Іван Андрусяк. Усе своє життя присвятив справі України та української громади Канади. Активний діяч в системі УНО і великий прихильник тижневика “Новий Шлях”.

  • Дмитро Павличко, лауреат Шевченківської премії;
  • Богдан Бенюк, лауреат Шевченківської премії;
  • Петро Бенюк, народний артист України,
  • Володимир Грабовецький, заслужений діяч науки і техніки, доктор історичних наук, академік;
  • Петро Сіреджук, доктор історичних наук, професор;
  • Василь Біленчук, засновник Товариства “Гуцульщина” у Львові, та всі гуцули, які знали Івана Андрусяка.

 

Share

Залишити відповідь