Головні весняні свята на Гуцульщині

БЛАГОВІЩЕННЯ. Про це свято старі люди гово рили: «На Благовішшінє благословит Бох світ весноу. Благовішшінє є початкоу весни, першеу веснєноу дниноу».
До Благовіщення «віуці сп’є у фоєнках, у хлівах, а від Благовішіня віуці повинні спати на новім місци — надворі, під голим небом, бо уни си уже рехтуют від цего дня до літа, до полонинского житя». Так було в нас у горах спервовіку.
На Благовіщення рано зачинає перший раз зозуля кувати.
На Благовіщення вилазить уся диханя, що є в землі, наверх.
До Благовіщення не можна класти в землю ніяку городину, ані сіяти зерно, хіба що розсаду брукви й капусти, і то в городах.
Кажуть, що цього дня не можна нести до хати прут, галузку; а притягнеш якусь ломаку, як на гріх. І мама бере — б’є тою ломакою. Бо через це вже напевно вліті гадина притягнеться до хати. Колись, як я була маленькою, мама каже, що принесла до хати гадину, обмотану довкруг ручки… Вона ні людської, ні чиєї іншої дитини не кусає.
Благовіщення твердо святкують. Бо це варке і пригінчливе свято. Це ж Спасителя світові наблаговіщено!
Дивні звичаї! На Благовіщення нічого не можна садити, сіяти в землю. А вже наступної днини, 8 цвітня, на Благовісник, «можна все класти в земню, нима страху — уродитци». В народі кажуть: «Від Благовісника благовіститци людям весна».
І от уже коли випаде, саме за тиждень до Великодня, під кінець місяця Бечкова (шуткова, вербна) неділя.
На Бечкову неділю йдуть по бечку до церкви. Хто дістане розвиту бечку, повну — ситу, то буде йому цілий рік веселий, повний і ситий. Косматий, як бечка. Хто дістане голу бечку — тому буде голий, тяжкий та капарний цілий рік. Як дістанеться бечку, треба урвати котик і цілим проковтнути, то не буде ангіни цілий рік.
Як виходять із церкви, б’ються бечкою, приговорюючи: «Бечка б’є, не я б’ю — за тиждень Великдень!» (Недалечко — червоне єєчко!)
Бечку несуть із церкви до хати і затикають її за образи. Давно казали: «Аби мож дістати из церкви тоту бечку, шо по розданню людем си лишит, то неу добре бити маржину, єк женут у єрмарок, тогди купец из рук хапає ту маржину». І посилали все мене, прудку дитину, вхопити зперед других охочих свячену послідну галузку. Мені то завше вдавалося. Може, тому й маржина мені змалу велася. Рослини ні, а маржина трималася мене, росла, правилася. Мама просила, аби я з нею гнала овечки, теля у ярмарок, бо від мене борзо купували — я думаю, ще б не купувати: стоїть чумазе дівча у запащині, постолятах, врівень з тою овечкою, уже і торговельна реклама! Але таки мама казала, що як я покладу руку на порося, що ми купуємо на ярмарку, то буде з него солонина на п’ядь. І дотепер їду — купую мамі порося.
Правда, восени їм з него буженицю. А мама будить і майже все нам у світи висилає…
Казали ще діди, що бечкою добре обтикати свої городи проти граду. На бечку не ударить.
Ми любили Великодний тиждень, що тривав по бечці. У вівторок на городах палимо картоплиння, садове листя. Ходили навіть і дорослі дівки та леґіні. Відтак — за кукуцами лиш малі діти. А потому перестали. І забули за це. А в притчі про сотворіння і кінець світу сказано: як перестануть колядувати на Різдво, ходити за кукуцами у живний четвер, писати писанки перед Великоднем, — тогди буде право сатани, він уже буде пущений з ланцугів тридев’ятого підземного царства. Приблизиться кінець світу.
Нехай так. Але ще таки пишуть, пишуть писанки. Полишили коляду не з своєї вини, а тепер відновлюють — колядують, аж у Києві чути. Може, ще не пропадення? Може, спасемося покаянням, милосердям, наверненням до Божої мудрості?..
Живної середи, або Чорної середи, не можна «клюпати» у дерево, бо деревина відразу усхне. Тому, як є пусті корчі на полі, лиш каменем торкнути — почорніє і усохне.
Живного четверга ватаги викручують живу ватру і держать, бувало, її аж до полонинського ходу. Відтак, женучи маржину, виносять живу ватру на полонину, і вона горить у стаї аж до осені — до самого розлучення.
Кажуть, що як зберуться люди із церкви по Страстях, тоді уходять у церкви мерці із гробів і відправляють відправу.
Великодня п’ятниця є дуже великим і карним святом. Не годиться нічого робити, ані з чого пускати кров. Тої днини є твердий піст.
Зато Великодна субота — робітна днина.
Жінки лагодять дору, допікають паски.
Великдень обходять дуже урочисто, з великими стародавніми віруваннями та звичаями. Уже в суботу увечір паска і дора готові до свячення. Як паска при печінню западеться, то недобрий знак. А як відлетить із паски шишка, то лихо: хтось у хаті вмре. Рано на Великдень миються срібним грошем. А нас мама ще мила писанкою, аби красні були, як весна. Босою ногою не вільно ступати на землю. Сідлають коні і їдуть ще до днини святити паску коло церкви. Із церкви летять кіньми — хто прудче добіжить до хати, той цілий рік буде мати першенство між людьми. А для гонорового гуцула це найважніше! Паскою б’ють корови, аби не переходили (були щороку тільні), так, як Великдень не переходить жодного року. Є й такі, що і на це велике свято не їдять м’яса; це роблять ватаги, вівчарі, аби звірак маржину на полонині не бив.
Цього дня одні одним дають писанки — ці прадавні символи світу й життя. Коло церкви на цвинтарі молодь провадить усілякі забави, граються в ігри, при котрих цілуються, сватаються, посміваються. Це все аж до дзвонів на вечірню. А коло хат ходять «писанчєрі» за писанками.
Тиждень по Великодні називається Світлим. У понеділок, що його іменують Волочівним, або Поливаним, коло церкви на цвинтарі є великий рух із писанками. Жінки і дівчата дають писанки леґіням і чоловікам у дарунок. Гонор тому, хто дістав найбільше писанок. Декотрими селами парубки обливають дівок водою, і дівки тоді мусять дарувати писанки. Буває, що ловлять дівку і тягнуть до води — «волочать», аби дістати писанку, як вона не хоче давати. І тому такі назви дістав цей понеділок.
Що треба робити ґаздам у цвітні?
Насамперед орати і приорювати гній. Сіяти овес, садити біб і ранню бараболю. Пускати бджоли, аби обліталися, і передивитися, чи є доста поживи. Годувати добре ягнят отавою й вівсом, аби на Юрія вже доїти овець. Із стриженням овець не квапитися, бо можуть зо студені потріскати. Стригти лошат і застригати вівці.
«У жиуний четвер раненько стрижетци молоді річні лошєта — стригуни. Тої днини застригают вівці: простригают довкруг голови і вимени кождій віуци. Це робитци до схід сонця. Ту воуну изпарити, висушити, изчістрити, изпрєсти і виплести до схід сонця баюр — вучкур. Витак, єк болєт голу, вилиці або шия, то тим баюром добре перев’язати — і відразу помагає. Тот вучкур старший віучєр носит на голим тілі, почерез него пускає віуці из кошєри на пашу. Єк перейде літовишє, він тот вучкур изноу зав’єже у ґудз собі на голе тіло, то і одна віуця єму нікуда ни урветци. Ціле мішінє овец держитци купи, єк руно воуни».
Як гуцули знаменують єгнят цего дня? «Досвіта у Жиуний четвер, єк лише першя птаха у лісі заспіває, — треба позначіти ножицями єгнєтам вуха.
По головних рокових святах — Різдві, Великодні, Святій неділі — три дні камінь горить у землі, тому нічого не можна робити надворі. Так заповіли нам наші предки. У Світлий четвер також не можна нічого робити у городі через фортуну — бурю, аби городи не била. Це ярмаркове свято; хто в него робит, може мати шкоду між маржиною, призначеною на ярмарок.
У тиждень від Великодня припадають Проводи, а цілий тиждень після Проводів називається опровідний. «Провідна неділя проводить усі свята у року». Провідного тижня не можна сіяти лен і колопні, «бо з тої родини мусів би хтос умерти, і полотно з того лену ци колопень було би єму на сорочку до смерти почерез ту роботу».
Опровідної неділі роблять опроводи на гробах небіжчиків.
Опровідного понеділка добре проводити лошат; вони будуть дуже скорі, добре будуть вестися, справлятися в тяглі.
Найтаємничішим з усіх свят для мене є Рахманський Великдень. Він припадає в чотири мірні тижні від живної середи — у середу. Бувало, на Рахманський у підгірських містечках провадилися великі ярмарки. Цей ярмарок головно на вівці був «послідний вісний ярмарок».
Рахманський Великдень колись усі горяни дуже твердо «держєли». Тієї днини ніхто нічого не робив, бо казали, що якби хто у цей день взявся до роботи, то відтак земля сім років нічого не родила би — «банувала би».
Про рахманів і Рахманський Великдень отаке розказують: «Далеко звідси, на схід сонця, за синими морями є гори і великі скали, обточені зі всіх бокіу голубими (у гуцулів і галичан взагалі
«синє» — то «голубе» і навпаки наш синьо-жовтий прапор є небесно-жовтим) водами, шо ніхто там си ни може дістати, добути, навіть птаха туда ни долетит. На тій земни осілося дванаціть людий — рахманіу і там покутуют за нас усіх грішних, аби уратувати світ від зла і біди. Уни жиют сами, єк черці. Жінок у них нема. Уни говіют цілий рік, а скоромнєтци лиш раз на рік. Навіть ни знают, коли у нас припадає Великдень. Але єк є у нас Великдень, і хтос верже на воду шкаралушу из єйця, и та шкаралуша до них заплиє, до тих людий — рахманів за піучверти тижня, — то вни видє, шо є на світі Великдень, шо воскресла прауда на світі, єку уни хотє, шоби була искрізь, — дуже тому си радуют, и тої днини роб’єт у себе Великдень. Дванаціть їх ділитци одним їйцем. Отілько є їх скороми. Єкби такі були на світі усі люди злагідні і шєрі, ни зависливі, єк тоти рахмани, шоби си могло дванаціть одним їйцем поділити ріуно і були тим задоволені, насичені, тогди би усі люди стали рахманами. На світі був би один для всіх Великдень і одна прауда запанувала би на земни. Був би гаразд і достаток, єкби таке си могло стати».
Де лиш я не перепитувала про цей Рахманський Великдень, про рахманів! Мало хто що знає. Один археолог каже: а може, то «брахмани», є такі. Але гуцули твердять, що брахманські праведники — є русинаки, такої віри, як ми. Дехто каже, що живуть вони у монастирі в Сочаві, і ми завдячуємо їм своїм життям.
Але вповідають і таке. Нібито ці шкаралуші, кинуті на воду, допливають у Туреччину, де дають знати нашим людям, що там осталися на заробітках, про настання Великодня. І в бойків знов я чула: шкаралуші з яйця кидають у ріки тому, що багато наших людей живе у турка в ясирі; вони і не знали б, коли той Великдень, якби не доплили до них шкаралуші з яєць і писанок. Це, як на мене, близько істини, бо ж і Маруся Богуславка в кобзарській думі робить те саме — сповіщає уярмлених у турецькім підземеллі козаків про Великдень. А ще коли зважити, що турецьке слово «рахман» означає милосердя, то побачимо зв’язок звичаю із турецькими невільниками.
А втім, хто нам скаже напевно — хто такі оті рахмани?..
Так ми доплили до травня. У мірних сімнадцять тижнів від Різдва буде Юрія. Це свято завше 6 травня. Юрій відбирає у Николая зимні ключі і ховає. Потому витягає із свої табівки від весни ключі. Розмикає ними браму і випускає на світ Весну. «Напоунюютси гори, долини і полонини манноу, а земня набирає сили до урожі».
Перед Юрієм увечір ґазди і ґаздівські діти на усіх кичерах палять вогні. Бурять ватри. О, це називається Кирелейса — знаю, ми малими славили Господа Кирелейсом! Перескакували почерез ватру. Леґіні ловляться за руки в круглєк і танцюють за сонцем — зустрічають Юрія, який до гуцулів «на білім кони идет и за собов Весну ведет» у гори — гожу, молоду і космату зелену Весну! Наколи досвіта зайграє Юрій у свої злотні весняні роги, здоймають гуцули із стін трембіти й весело йому відповідають.
Голос трембіти витає по селах аж до ходу полонинського. А на полонинах — до розлучення.
Перед Юрієм увечір, бувало, баба кладе дійниці й відра із водою на дахи колешень, аби у них почерез ніч нападала манна — роса. А перед сходом сонця кличе нас бризкати тою водою на корови й на вівці.
Ми радо це робимо, перебризкуючись помежи собою.
По цім зачинають перший раз доїти вівці.
Чоловіки вичищують загороди, вивозять обірник (все з обори) на поле.
Перед святим Юрієм збирають сухого хворосту, якнайбільше глодового, розкладають його у стріп на воротах або на загороді, де ночує маржина, чи десь на толоці. Коли зачинає вечоріти, беруть давани (сіна з-під маржини), підложують під гліг і запалюють, приговорюючи: «Господи, дай тілько маржини, кілько буде попелу з цеї ватри!» Як утвориться грань, переганяють через неї худобу, «аби така остра була, як ватра!». Глогу уживають при цім катарсисі, «шоби уроки маржини не чіпали си, як глогу не чіпає си нічьо!». Перегнавши всю, кілько є, худобу через погорілу ватру, докидають хворосту, бо вона має горіти, аж когут запіє — це відстрашує від загороди відьми, що «тої ночі ласі за молоком ходити». Попіл, і той розсівають по царині. Корови та вівці, що з такої царини їдять сіно, «дають велико молока, прудко множєси, пишно котєси — кожда маржинка чінит все по двоє».
Дух перехоплює видовище: згори прориває темряву вогняне кочело. Воно котиться, качається, біжить, як жива вогнева сила. То дерев’яний обруч, обвитий сіном, запалений і пущений згори.
Може, бачили в гірських селах грудки землі
—    кецки, натикані пруттям? Се також робиться на Юрія. На всі стовпи воріт, гражд, загород кладуть кецки, а в них тичуться зелені галузки на знак, що святий Юрій косичить ліси.
Як є вже паша, то всю дійну маржину вигонять пасти. Досвіта на свято Юрія збирають цвіти юрочка (Ranunculus acris), січуть і посипають сіллю із Святвечора, дають худобі — буде на молоці жовта ладна сметана.
А ґазда в цей час ходить та робить дехтем хрест на дверях стаєнь, колешень, кошар, на усіх воротах і конче на лопатці кожної худобини — від того утікають відьми, що наносять всякої хвороби та відбирають молоко.
Із того, в який день припаде Юрія — пісний чи скоромний, ворожать, чи буде молочна в цім році худоба, чи сите буде молоко.
Як здоять на Юрія перший раз у року вівці
—    молоко ґлєджуть, роблять із того сиру калачики, святять їх у церкві і дають бідним. За ці подаваники бідні моляться, аби вівці були молочні й здорові.
Це такий поминок за худібку, як задушна субота за людські душі.
Марків день припадає третьої днини по Юрію. Свято дуже пригінчливе. Давно його твердо тримали, бо казали, що могло би трапитися каліцтво. А ще через урожай: «Єк си робит на Маркіу день, то куда си Марко подивит — голод стає в світі».
На Івана Довгого (у двадцятих числах травня) добре огірки садити.
До Николиних обсівок — 22.V — пора закінчувати веснування. Це свято від маржини; його дотримують, аби звірина маржину не била.
Ґазди знають від старших, що до Юрія треба остригти вівці. Від Юрія пускати ягнята на пашу
—    най учаться пасти. Вівці і ягнята познаменити, почистити їм папірки. Лагодитися до полонинського життя.

(Уривок з книги Марії Влад «Кедрове Божелісся». «Писаний Камінь», Косів, 2013).

Баба Марина йшла до хати зі свяченим. Паски в неї не було, ні колачів, ні зозулі з переплетеними крилами, а писанок не годна була накрасити, бо руки її тряслися. Знала, який то репіт в хаті буде, як внучок-сирота побачить в кошику білі яйця. Ішла і обтирала сльози рукавом сорочки. Якби так Андрійка дедьо жив то не одну потіху мала б дитина на Великдень!
Марина здоровила: «Христос Воскрес» всіх
Ісусів на перехрестях і цілувала підніжки святим у придорожніх капличках. Припала до СвятМиколи і давай заводити:
—    Святенький мій, сонечко золотеньке, оленику срібленький, покраси мої яєчка, бо Андрійко верещатиме, що страх!
—    Не заводи, Марино, дай мені твій кошелик, — сказав святий Микола.
Зглянулися святі з каплички на стару. Одно яйце взяла Богородиця і розписала на нім церковцю з дзвіницею. Ангели малювали свічники, а малий Ісус коники і зайчики. Свят-Микола почав красити своє яєчко і покрасив собі геть вуса й бороду, як овечу вовну на ліжник. Його яєчко стало плямисте, як полонина на провесні, з якої ще не цілком стаяв сніг.
—    Гм…— думав Свят-Микола, що не любив давати будь-які подарунки. — Вже коли ця писанка не красна, то хай вона має таку тверду лушпинку, як лісовий горішок. І він поклав писанку між інші в кошелик.
Баба Марина подякувала красненько і пішла додому. Іде вона попри облаз, аж глип!, а там стоїть собі Арідник, пакає рогову люльку і моргає на неї, як на молодицю. Бабі заперло віддих від страху.
—    Що ж, бабо Марино, каже той, — підеш
зі мною поцокатися?
А в баби вже зуби цокаються. Але що ж — треба йти, коли запрошує.
Арідник взяв свою писанку з пекла, наповнену твердою смолою, а баба почала перебирати свої писанки: тої жалко, тої шкода, — вибрала ту, яку малював Свят-Микола.
—    За що цокаємося? — питає Арідника.
—    За душу Андрійчика, — каже він.
—    Свят, свят, свят! — схаменулася стара. Як ти за його душу, так я — за його добру славу, довге життєчко на землі і вічне щастя в небі цокаюся.
Цок, цок — трісь! Арідникова писанка розлупилася.
—    Ну, коли вже Андрійкова душа дісталася
ангелам, то цокнімся за твою, стара, — заскреготав золотими зубами Арідник.
Моя душа варта більше, як глечик червінців, але хай буде по твоєму, — згодилася Марина і воркоче під носом: — Поможи, СвятМиколо!
Цок, цок — трісь! Розлупилася на другім боці Арідникова писанка. Але відомо, що дідька скоро не позбудешся. Він добув з дзьобенки третю писанку, новеньку й гарячу, як вогонь.
—    Скажи тепер ти, Марино, за що хочеш цокатися, — каже.
Марина думає й роздумує: й цього, й того треба, але вже найбільше такої рогової люлечки, як Арідник має!
Коли Арідник почув, що вона завзялася на його люльку, згадав свою розбиту писанку і вівкнув:
—    Люльки не дам тобі таки, бісова бабо! — зареготався і зник їй з віч.
Марина перехристилася й подибала до хати. Коло ворини наступила на глечик, набитий червінцями, як голубцями зі салом.
За перший червінець Марина купила святому Миколі здоровеньку воскову свічку.

Із збірки «Леґенди». Бразилія. 1992

Марія Влад

Share

Залишити відповідь