Микола Негрич — наш краянин. Народився у мальовничому Березові Нижньому.
Тут закінчив семирічку та Яблунівську середню школу. За фахом військовий, учасник бойових дій, за покликанням письменник, етнограф, фольклорист.
Автор і упорядник гуцульського тлумачного словника «Скарби гуцульського говору», який вийшов у співпраці з Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Автор і упорядник збірки славнозвісних гуцульських коломийок «Співанки, посіяні горами», до якої увійшло біля п’яти тисяч народних коломийок та більше півтисячі авторських, які також уже стали народними. До книги увійшло біля однієї тисячі мудрослів’їв, які побутують у мовній лексиці жителів Березовів, де записував народну творчість. Понад п’ять десятків мелодій гуцульських коломийок, весільних, колискових пісень та гаївок записані на аудіодиску, який додається до книги. Доповненням до збірки є ілюстрації та рецепти призабутої гуцульської кулінарії. Автор і упорядник збірки гуцульських сороміцьких коломийок «Заспіваймо пустої!» Обидві збірки вийшли у співпраці з кафедрою фольклористики Львівського національного університету ім. І. Франка.
З-під його пера вийшли у світ поетичні збірки: «Буковий ліс», «Помаранчевий дощ», «Пізня осінь», «Мамина криниця» та збірка гумористичної поезії «Миколині фіґлі», а недавно побачила світ і його прозова збірка «Сонце сходить з-за Няджина».
Автор довго блукав офіцерськими дорогами, але ніколи не забував своєї малої батьківщини, своєї мови.
Його твори проникнуті патріотизмом, щирістю, правдивістю, любов’ю до України, до землі, яка народила автора, де пройшло його босоноге дитинство. Вірші Миколи Негрича надихають і на духовні поривання. Але більшість його поезій ностальгійні — це згадка про минуле, туга за рідним краєм, юнацькими роками, які пройшли в армії, це біль пережитого. Член ради суспільно-культурного товариства «Гуцульщина» у Львові, спілки офіцерів України та Української асоціації письменників. Проживає у Львові.
БЕРЕЗОВЕ РІДНИЙ!
Могутній Березове, милий та рідний, З тобою зустріти б весну золоту, Шаноби великої людської гідний, — Вклоняюся: «Слава Ісусу Христу!» Березове славний, мій світе великий, Щоденно я лину до тебе у сні, Почути б чарівний той голос музики, Що в душу з дитинства запала мені! На голос цимбалів і бубна удари Прийти та згадати б весільний той спів, Плаксивую скрипку, що шле свої чари, На конях заквітчаних стріти б князів!
У чулку побачити б пишну княгиню, Також в шилінових спідницях дружок, На чистім подвір’ї звабливу ґаздиню, Знайти для майбутньої рими думок. Послухати дзвони величні, що грають У світлий той день Воскресіння Христа, Схилитися близьким, що там спочивають, Віддавна ця мрія моя золота. Щоб батька відвідати, брата та маму, Яких вже навіки прийняла земля, Щоб знову ступити до Божого Храму, Куди мене мама за руку вела. Березове рідний, мій лицарю давній, Ти серце в дитинстві моє запалив, Мов дівчина пишна у юності ранній, Навіки до себе любов пробудив!
ПОМ’ЯТА РУЖА
У смерековім милім краї,
Неподалік мого села,
Де бистра хвиля Прута грає,
Красиво хвиля розцвіла.
Закохані дорослі й діти —
Усіх манив ружовий цвіт,
А серце стало так тремтіти,
Бо їй було сімнадцять літ!
Якось хотів зірвати ружу —
Злякався гострих я шипів,
Іще тепер за нею тужу,
Я не зірвав, бо не зумів.
Своїм тим запахом чарівним
Манила й вабила вона
Красивих хлопців з серцем вірним —
Та залишилася сама.
Господь послав мене в столицю,
Що потонула в куполах,
Росла собі ружа-зірниця,
Цвіла, купаючись в садах.
Пройшли роки, іду до хати,
Де цвіт мене той милував,
Дивлюся: ружа вся пом’ята,
Зірвав хтось ружу, поламав.
Очі розплющила, перлинки,
Я їй зробив назустріч крок
І просочилися сльозинки
З її вологих пелюсток.
ТУГА ЗА ДИТИНСТВОМ
Село мене ріднеє вабить Дитинства мого та пісень, Співати — там старість завадить, Співати пісень я не буду, Хоч знаю їх цілий вінок, Хатину батьків не забуду — Водиці б з криниці ковток! На мить би мені повернути, Почути пташинний той спів, В дитинство своє б заглянути, Ще може би юність зустрів? Побачити б ліс і потоки, А гори подяку складуть, Зустріти би там юні роки — Ох, можна би їх повернуть! Напившись нектару з відерця, Від всяких думок не засну, З сумною надією серця Чекатиму ранню весну. Я згадую хату отую, Де яблуні рясно цвітуть, На землю б ступить золотую, В яку ще мене покладуть!
МУЗА МОЄЇ ЮНОСТІ
Бог ллє дощем з небесної криниці, А осінь листям землю осипа, У небі десь сховалися зірниці — Весняно-юні згадую літа. Якщо би мокре небо заховати, А з листя впалого вінок сплести, Коло старої хати постояти, То можна б жменю юності найти. Колись я думав, літом і зимою, В холодні й довгі у спекотні дні, Моя душа повнилася журбою, Ставало все це мукою мені. Із жалем обнімав чужі берези, Далеко мусів жить на чужині, Із сум-думок не сходив мій Березів, В душі творились помисли ясні. Дивлюсь на карту бувшого союзу, Думки — колишнє й давне забуття, Зберіг папір пожовклий мою музу — Сумнії думи, власні почуття.
МАМИНА КРИНИЦЯ
В селі, де хата під горою, Яке зазнало лихоліть, Глибока, з чистою водою, Криниця мамина стоїть. З тих пір, як мами вже немає, У ній не зменшилось води, Відтоді стежки я не знаю, Хоч мене вабить ще туди. Іще давніш, із волі брата, Батьківську хату розібрав.
— Чи ще даси води напитись? — Я у криниці запитав.
Якось у сні зі мною мати Розмову щиру повела:
— Чи липа та, що біля хати, Росте і кожний рік цвіла? Чи ще росте черешня біла?
— Ні, брат зрубав її торік, Вона цвісти іще хотіла
Й родила ягоди щорік.
— Скажи мені, моя дитино, В саду чи вітер не зблудив, Чи ще росте твоя калина, Яку ти хлопцем посадив?
Я знов тебе спитати мушу, — Продовжить думку ледь змогла, — Чи ще росте висока груша, Що білим цвітом теж цвіла? Там, де хатина білолиця, Що залишилася одна, Тепер лиш мамина криниця Батьків нагадує сумна.
ПРОЙШЛИ РОКИ НЕМОЛОДІЇ
Пройшли роки немолодії, Блищать вологі краплі на очах, Думки пливуть у безнадії, Не той тепер уже давно я птах. Своє кохання би зустріти, Зігріти би його своїм теплом, У теплий край десь полетіти — Та я вже птах з пораненим крилом!
ПРО ХЛІБ
Якось розмову повів дід: «У всьому кожне хоче свого, Хоча і борошно — не хліб, Та хліб завжди печуть із нього!»
У ПОШУКАХ ЧУЖОГО ЛІТА
Піду, де дзвони голосні, Де гір вершини хмар сягають, Де рута квітне навесні, Де люди Бога прославляють. Де щастя бродить уночі Своїми блудними стежками, Де сонце світить угорі, Де стежить Бог завжди за нами. Де синє небо споглядає, Де спіють ягоди на вітах, Де доля ранки зустрічає У пошуках чужого літа. Піду туди, де довгий сон Замислитись мене повчає, Співають гори в унісон, А старість в душу заглядає. Туди, де бузьки прилітають, І де земля теплом зігріта, Мене вже люди тут не знають, Бо відшуміло спрагле літо! Де місяць ясний з вишини, Що хитро світить вже спідлоба, У мою душу й віщі сни Щось зачастила зла хвороба. Де виріс я, вродившись тут, Де я тепер чужий вже стою, В землицю рідну загребуть, Коли прийде ота з косою!
У ПОШУКАХ ВЕСНИ
Минувся день чогось так швидко,
Проходить ніч, а з нею сни,
Лише журбі кінця не видко,
Душі так хочеться весни!
Піду я в гори, заспіваю,
Почую відгуки луни,
В гірському ріднім,
милім краї Своєї ждатиму весни.
Йдучи стежиною додому,
Косиць нарвати б понад край,
Забути повністю про втому,
Весняний стрінути би рай!
БЕРЕЗОВЕ НЕЗБОРЕНИЙ!
Стоїть село між горами —
Так милує всіх нас
Садами, лісом, зворами,
Що пахнуть медоборами,
Старий згадавши час.
У славі праберезівській
Із Богом завжди жив,
І справи ти боярськії
У дні важкі і мрячнії
Із гордістю творив!
Ніким не був ти скорений
І у трагічні дні,
Ти Богом й нами створений,
Березове незборений,
Ми дякуєм тобі!
Про славу історичную
Ти сам нам розказав:
Іван Франко звеличений
Стежину поетичную
До тебе протоптав!
Бо щастя гідний вічного:
Із нашої землі
Ти зайд гнав з краю рідного,
Твоєї сотні грізної
Жахались москалі!
Боровся ти щосилоньки,
Неначе птах гірський,
Не ліг сам у могилоньку,
Сильніш розправив крилоньки —
За це уклін низький!
Ти із синами й дочками
В ряди народні став,
І майоріли хоругви,
Що так оранжем розцвіли —
Майдан ти відстояв!
І славу величезную
У Бога заслужив,
Березове незборений,
Для нас ти Богом створений —
Бог нас благословив!
Ти вірних внуків виростив
Своїх на радість всім,
Живи, Березове, твори,
Рости героїв з дітвори,
Будуй вкраїнський дім!
БЕРЕЗІВСЬКІ БУЗЬКИ
Над горами бузьки кружляли, Та сісти вагались чогось, Тож, мабуть, вони вибирали, Де мав народитися хтось. В Березові бузьки кружляли. Весна. Розквітала земля, То село вони вибирали, Де мав народитися я. Березів лелеки обрали — У горах прекрасне село — Так часто туди прилітали, Інакше б мене не було. Раз сіли вони в сорок п’ятім (Була повоєнна весна), Раніше лелеки до хати Принесли батькам Василя. Березів — село те прекрасне, Травнева пора надворі, Бог дав народитися, власне, У цьому гірському селі. Дитя народилося кволим, Вже не було надій на життя, І рідних, охоплених горем, Позбавило це майбуття.
— Швидкіше б його охрестити, — Молила бабуся моя,
Почала вона голосити, — Помре нехрещене дитя! Для цього куми поспішали І взяли оте немовля, До церкви у Лючу послали Ще й брата також, Василя. Принесли до церкви у Лючу, Священика десь не було.
— Тож, може, підем на Текучу
Чи в Баня-Березів село? — Так радились хресні зі мною, Шептали якісь там слова, Від болю на серці з тугою Забули, що я — немовля. Ще довго мене б так носили, Якби не принесли в Баньки, Миколою там охрестили, Бо так наказали батьки. Поклали на руки дитину, На крижму з шматка полотна, Також ще і житню хлібину, Батькам побажали добра. В той день не співали з батьками, Не чуть було «Многая літ!», Не ліками, лиш молитвами Продовжили батьківський рід! Якось на дитя подивився «Лисок» із криївки УПА. — А він не помре, лиш молися, Жить буде дитина твоя! Хоч очі блищать від вологи, До війська готуй відтепер, Погляньте на рівнії ноги, То ж виросте вам офіцер! Я дякую Богу святому — Збулися пророчі слова, За Вашу молитву і втому Спасибі, матусю моя! Багато років промайнуло, Нанашка й нанашки нема, А також батьків вже прийняла Березівська рідна земля. Так, хресних нема — повмирали, Нема на цім світі й батьків, Ні перші, ні другі не знали Взаємин двох рідних братів. Буваю в батьківському краї, Там сльози течуть від жалю, Бо рідного брата немає, А я тоді Бога молю: Нехай же дітей мого брата Обійде година лиха, Молю тебе, Боже, завзято: Відпусти Василеві гріха!
ЗГАДКА ПРО ЮНІСТЬ
Мені так часто Няджин сниться,
Тивуш, Голиця та Ружет,
Так хочу їм я поклониться,
Аж сльози кануть — не секрет.
Вода в Містакірі цілюща,
І в Далашівці та сама,
Лиш в Казахстані непитуща,
Про жах нагадує вона.
Густа трава, шумлять потоки,
Як хочеться отак лягти,
Хоч і не згадуй юні роки —
Лети ж бо, думко, та лети!
Трави нема, вода у бочці,
Така вже тепла, привозна,
Лиш білі плями на сорочці,
Від солі біла вся вона.
Побіг тушканчик під машину,
У юрту кличе дід-казах,
А сонце гріє цілу днину,
Пече, не гріє, просто страх!
Вилажу з танка і знімаю
Разом з волоссям шлемофон,
Про рідні гори я гадаю,
Вже мокрий став комбінезон…
— Салам алейкум! — раптом чути,
Чоло я витер кулаком,
То аксакал прийшов із юрти,
Приніс бурдюк із молоком.
Я в горах виріс і не знаю,
Чи в горах жив би цілий вік,
У Львові зараз проживаю
І гори бачу раз на рік.
БУКОВИЙ ЛІС
Я їду в холоднім вагоні, Під стукіт залізних коліс Я бачу, немов на долоні, Березівський буковий ліс. Я праліс його пам’ятаю Та метром в діаметрі пні, Дитинство своє споминаю І юність на буковім тлі. Дитинство убоге мов сниться: Я бігав у ліс залюбки
І слухав той спів, як годиться, — Співали якісь парубки… Узимку лиш мали ґринджоли, А влітку збирали гриби, Всі діти трудились, мов бджоли, Тепер вони — «діти війни». До церкви ходить ми не сміли, Навчаючись в школі сільській, Потріскані ноги боліли, Ідучи по стежці гірській. Великодня довго чекали, Свяченого також яйця Та дзвонів величних, що грали, А також промови отця. Ще в пам’яті в нас не пропали Суворі облави «братів»: Упівців життя позбавляли Ще гірше проклятих катів. Сліди від криївки до хати Зосталися десь на снігу, А мама вже шле замітати Ґринджолами їх у пургу. Про землю остались лиш мрії, Орати і сіять ніде, Не знали партійні злодії, Що час ще інакший прийде! «Щасливе» дитинство минуло, Десь ділася молодість та, Її у нас майже не було, Ми так й не зазнали добра! Вертаюсь з села в Коломию, Щоб потяг до Львова довіз, Сиджу я в автобусі й мрію: У пам’яті буковий ліс…
БЕРЕЗІВСЬКА ТУГА
Старий Ружет до хмар добрався,
Та де ж його та сивина?
В зелене він волосся вбрався,
Тому й пропала десь вона.
Він смерековим тим волоссям
Сяга далеких верховіть,
В саду моїм, колись колгоспнім,
Трава нескошена стоїть.
Десь чути голос молодиці, Із Млаків віє вітерець,
Стоїть лиш будка наодинці, Як та кошара, без овець.
Осіла мряка — нема світу, Хіба вже осені пора?
Душа чогось ще прагне літа, А пізня осінь — вся Гора!
Питає літечко у себе: «Могла би осінь зачекать? Чогось таке осіннє небо…
Та звідки літо в шістдесят?»
БЕРЕЗІВСЬКА НІЧ
— Кохаю твою я натуру, До неба високий твій злет, — Закоханий у Сикитуру, Зітхаючи, каже Ружет. Ратундул заснув і Рокита, Вже Няджин завмер уночі, Неначе дитина завита, Розкрившись, соплять Обочі. Лише не заснула Аршиця, Варатик і Лунґа пливуть, Обнявшись у Лючці, водицю Бурхливую в Прут понесуть. Неначе маленька дитина, У сні ще похлипує Ріг, В тяжку для Березова днину Він молодість вічну зберіг. А Млакам співає Дуброва, На Гиґу моргнув вже Левків, Тут Кичера вже гонорова Готова підтримати спів. Татарівка, ніби-то дівка, Із Стирями щось гомонить, Давно уже спить Петрунівка, З Царинкою разом мовчить. Ружет, що, нарешті, збудився, У греблі позичив роси, Отой, хто отут народився, Не забуде тієї краси!
