Фіґлі

Аби лиш Бог усокотив хрестєнина вид фіґлєвого чьоловіка. Фіґлі — то велику біду заводєт. Уни, братчіку, зроб’єт из тебе дурного, вісукают из маєтку, а чєсом то шє здоров’є видоймут.

А наші люде — то, май, кождий отими фіґлями набитий, єк капушя кров’ю. А усе ототи богачі безшєсні. Ни устигнеш, чьоловіче, оком кліпнути, а уже вин тебе обмотав так модно, шо лиш дівиси, єк упав’єс у єкус публіку або нешшєстє велике.

Ий, и на фіґлі найшовби си лік, лиш треба до того розумного чьоловіка.

Я знав, братчіки, одного богачя, шо почєрез ототи фіґлі безшєсні такого си устиду та публіки дібрав, шо зо два роки видтак ни уповідавси меж люде.

Узєли, знаєте, єго на такий сміх, шо навіть малі діти, аді такі, шо шє добре ходити ни уміли, а єго єк де заздріли, то пальцями на него справ’єли, и фівкали за ним. А старим — то рот си розчєхав вид сміху. Ой, тот ретенно ни дурний був, шо єго на таку публіку вівів.

Та куда тому бути дурним? То, преці, був пан, малєр, шо їлецку церькву малював. Та тот такий, знаєте, був модний, шо абес постоєв опередь него з мінуту, то вин тебе такого на чєс вімалює, єк єс є. И лице, и вуха, очі и ніс — усе так, єк у тебе. Шє и крісаню тобі на голові вімалюєт, хоть би и без неї опередь него стоєв. Н у, так кажу вам, глипнеш и видразу себе там на папери пизнаєш. А чєсом то тебе відмалюєт такого, єк тє мама на світ уповіла…

Дивишси, а ти голий, єк бубонь, и усе наверхи. Та уже ни кажу, лице то вин видит тай малюєт, але туда далі, єк вин может видіти, єк єс у гачьох, сорочці и постоліх?!

То уже такі очі погані, шо видєт наскрізь. Ой, зперед того нічьо би си було ни сховало, абес був пид земню поклав.

А чєлідь то так си, знаєте, єго боєла, єк дітьтя. Наколи котра єго уздрит, то так єго обходит, єк нишшєстє, и аби у бердо мала штрикнути, то коло него ни перейде.

— Та чєму ж, вере?

— Та єк то, чіму? Прецінь, кажу, шо тот видів наскрізь хрестєнина. Ну, видів єї так, єк хотів, и фертіґ! Тому ніц ни шкодило, шо уна у сорочці и запасках. Хотів ’ї видіти голу, то видів голу, а хотів видіти убрану, то видів убрану. И видів навіть, ци уна дівка, ци ніт. Най си пречь каже з такими очіма! Вин ретенно мав и калюхи у чьоловіці видіти. Ретенно. Та то так тимунь ’го си чєлідь боєла. Зпершу, знаєте, уни ии знали за цесе, але видтак, єк то си помежи ними рознесло, шо вин видит скрізь, куда треба, або ні, то уже нієка би си ни була єму на очі показала, аби гибла.

Хіба уже самі мушшіне, май, менчє устидливі, то ходили коло него, але таки ни усі.

Бувало, єк говорит из кимос, то дивитси на него и усе си пидсмішкуєт. А то, знаєте, тому, шо видів, єк котрий понизку віглядаєт, и смієвси з того.

Ий, чюдо, май, ни пан.

Ну, тай зачєв вин малювати церькву, а мав шош трьох чілєдників до себе. Аді, фарбу місити, ба, квачі мочєти, води унести, прото, до свої роботи. А вин сам малюєт собі кождої днини, дряшпанитси по стінах, а свєті то такі єму з-пид руки віходєт, єк живі.

Махнет квачєм у один бік — зробит руку, махнет у другий — зробит другу, а махнет нище, тай маєш ноги. А зо три рази у верьху закрутит, тай віробит голову — и уже свєтий стоїт перед тобов просто, єк цвик.

А унадивси був приходити д’нему у церькву покойний Бліндер.

— Ага! То вин того так вірихтував?
— Ає, того. Тот уже тими фіґлями доста був годований, але з отим паном пропав.
— Та то правда. Хто з паном орет плугом один рік, то уже на другий задом шкородит.
— Тай приходив Бліндер у церькву, май, кождої днини. Сєдет, бувало, собі у куті у церькві и дивитси, єк тот малюєт.
— Видко, удалоси то єму.
— Ає! Удалоси! Сидит, знаєте, єк пугачь, и ні духу з себе, и лиш котрий свєтий уже віріхтуваний, то зараз вин опередь него падет на колінки и ріпанит, знаєте, головов у помости, а кулаком у груди, аж си уся церьков трєсет.
— Відий, царства хотів собі віпросити.
— Ає! Але шо то значить фіґоль. Вин тимунь так квапивси до кожного свєтого, бо шє ніхто передь ним ни моливси и ні за шо ни просив. Бо такий свєтий, то, знаєте, свіжий, и єму шє си ни наукємило заділі кождого бічі до Бога и просити за людий. А старі свєті, то їм байдуже, ци меш ти мати царство, ци ні.

А малєр того покємив, о шо си старому богачєви розходит, тай каже:

— Слухай, старий! Єк принесеш мині 5 вік меду, 2 горівки и 50 банок, меш ти перший опередь кождим свєтим головов товчі и молитиси, а єк ни даш, то ни меш. Ну, кажи, даш ци ніт?
— Пане, бигме, дам усьо, шо лиш мете хотіти, лиш най я перший передь кождим свєтим помолюси.
— Добре, — каже малєр, — уважєй, абис мене ни змудрував.

Тай малєр малюєт, а тот поклони ріжет, шо аж му чьоло поголубіло. И нарешті вімалював малєр уже усі стіни, скрізь понакладав свєтих, лиш лишивси єму страшний суд вікінчєти, а старий калюхачь пропав. Уже відмоливси усім свєтим, де єкі були, а меду, горівки и грошей — даст Біг. Ни хотілоси єму уже давати. Прото, скупарь. Їв би два рази одно и то саме, лиш аби було єк.

Але малєр — то нишшєстє. Єк, нічьом, кождий учений. Вімалював, знаєте, на тім страшнім суді Бліндера, єк си у пеклі из дітьтьом цулуєт. Ну, Бліндер, прісєг би кождий, шо то він. Лиш голий на устид и на публіку. Держитси дітьтьові за шию и цулуєт єго, а тот, счєз би, знаєте, по голому череві єго плешшєт.

Уздрів, братчіки, тот образ перший паламарь, а видтак и ціле село. Идут до церькви, єк на храм усі люде из близька та з делеку на Бліндера си дівити. Кумедія, тай уже.

Див’ютси тай сміютси, аж кочєютси — байка, шо то церьква. А Бліндер, братчіки, сидит у хаті тай кленет у шлєки горєчі малєра и єго чілєдників.

Най си пречь кажет, шє отаке ніхто ни пацив. У церькві шє, знаєте, на провиднім місци из дітьтьом си обчіпати и цулувати, ну, публіка на ціле Жьиб’є.

Тай ни було шо робити — той у біги до того малєра. Голосит, просит, цулуєт ’го по руках, а малєр чінитси, шо ни чює. Даєт тот у дубельт и горівки, и меду, и грошей — ніц ни помагаєт. Аж нарешті ледви уже упросив, и малєр (уже ретенно ни за пусто) замалював там на тім образі єму лице, и Бліндер пропав из образа.

— …А той, мой, віріхтував ’го добре. Ой, малєр — то таки мав си смієти.
— Та смієвси и вин, и усі люде. Смієлиси з багачя, де лиш ’го уздріли, — так, шо довший чєс ни уповідавси нігде.
— Отак фіґлєвому багачєви треба. Най нікого ни мудрує.
— А шє ни усьо. Малєр, єк уже відходив гет, то казав паламареви, шо за пара років та фарба, шо вин нев замастив багачєви лице, изчєзнет, и Бліндер знов уповістси з дітьтями у пеклі.
— Ну, тай дівиси, ни давси однако тот малєр переїднати.
— …Добре мав. Так фіґлєвому треба.
Коло церькви народи народенні. П’ют та набуваютси. Такий шум, шо годі слова учюти. Позасідало то усі лавиці, усі плоти, усі царинки, — де лиш хто міг приміститиси, тай чєстуютси.

То, знаєте, понаносили усєкої їди, єкої би лише душя захотіла. Голубці, студінці, пироги, кашя молочьна, ковбаси та бужениці. А усе то у бербеницях стоїт — лиш иди тай їж. Сами просєт, аби спорожнити.

Ото раз набутки, єк нічьом у місті.

Усе є. Образи, минтелі, фівкала, флоєри, медіники, цуґерки, булки, сливки та єблука.

Є до чього и помолитиси, тай є шо у чєрево покласти.

Але бо и глота тут — Боже! Місєт собі ноги, гримаютси один у одного та обхарькуют собі плечі. А уже дітворії суда такої, аж пуду даєт. Де, вере, того тільки си понапложувало. А де ж би, єк ни у войні.

Маєтки пропадали, а діти си прєтали. За то ни тєжко. Іга! Аби тільки страху було.

Але бо й тому шош треба дати жерти, жерла би їх иржа.

Най си пречь каже, кілько тої сарани тут є.

У церькві така духота, шо гляба си дівити, так піт очі заливає. Най Бог боронит вид такого. Людий так уплішено, шо один другому аж на голову си п’єлит. А воня вид масла така, шо дух затикаєт. Бо то у нас, знаєте, єк прийде єкес с’єто, то кожде, аді, вікігнет дес из кліти ракву передтогідного масла, такого лютого, шо єк би крішку єго поклав найпушшому коневи під фіст, то залетів би без попасу до Косова. Та уже тим маслом, знаєте, вішуруєт собі голову на усі штири боки, шо аж за прошивку капаєт. Аді, у прикрий чєс мав би того масла на днину до кулеші. Та дітьтьо би єго уже брав, аби то собі прийшло до церькви тай постоєло крітко, єк Бог приказав. Але куда!

То єк зачьнет тобі головов вікручювати, та усе узад або уперед поступати, та у бесіду из кождим заходити, єк нічьом на єрмарку. Ґазди гендлюют, діти руют, баби вадєтси, дітьтьо знаєт, єкої холєри, слова Божого гляба учюти, такий, мой, гаркіт.

Ксьондзи, єк ксьондзи, бегекают собі полегоньки, молютси, цулуют один одного у плечі, крутєтси коло престола, єк ґаздині коло груби, кадєт та кроп’єт кропилом уже куда видєт.
Але дєки — то таки добре маютси. Повілізали, знаєте, на вишки та уже горлают та такої віводєт, єк би хто з них калюхи вімотував. Один другого рад би перекричєти, аби ніби перед своїм ксьондзом показатиси, шо то він наймудріший голос має. Шо один підкєгне, другий шє вішше, а третий, єк зарепетує, аж здаєтси, шо або душя из него віходит, або шо родини напали.

— А попи фіґляві: уни собі потихоньки шош туда шу-шу, а ти, дурний дєче, бегекай, хоть би тобі и в’єзи попукали.

— Сараки, єкі дурні та неумієтні. А де ж би я си так дер?!

— Відий, тут глухих нима, аби так кричєти. Аді, мертвец би устав. Ого! Ба, ци би устав.

Таже Пантелиха, відий, ни мертвец, а ни устаєт. Сіла собі, біданка, на східці тай спит, єк у себе на печі, шє й кожушок пид голову пидоклала, аби собі вилицу, ни дай Госпидку, ни надавила.

— А Фока?
— Котрий?
— Таже тот, шо дитину до хресту у зубах ніс — таки ни мертвец. Сів собі коло чєлідинцкого ґанку та аж рот роззєвив, так смашьно спит.
— Ану, цитьте!
— Кьондз криворівський хоче проповідь казати.
— А то шо?
— Дитина плачєт?
— Та най плачєт — дітьтьо ’ї бери!
— Але бо уна таки фийст руєт. Рула би на шибеници! Ксьондз почерез ню проповіди ни годен говорити.
— Та заткай же ’ї рот, бабо лєцта. Чьо и дитину суда прикучювала? Гадаєш, шо хтос тут твого пухіря ни видів?
— Ігі, мой!
— За кого, вере, ксьондз говорит?
— За Лазаря єкогос.
— Ага, за Лазаря. Ий, сиротєтко. Лазарь, ото була раз біданка.
— Та ти, мой, ни штуркайси, бо єк тє штуркну, то ти зуби задом повілітают, підсвинку один. Шо ти собі, мой, гадаєш? Шмаркуне!
— Ви мені шмарьки ни утирали, господарю мій файний, ни намальований!
— Чіт! Ти шє меш багато говорити? Єк бих на тє ни уважєв, то видів бис.
— Ого! Аді, так си вас бою, єк кіт лою.
— Ото був Лазарь. Навіть кутюги кістку йому носили, а він їв.
— Овва! Та то ни таке велике чюдо.
— Мала біда моцні зуби.
— У мене кутюга обгризе кістку тай лишит.
— Одно правда, шо уже нікуди кісток не носит. Ус е то коло буди прєчєт. Там аби си єкис тепер Лазарь нагодив.
— Ото би жив!
— Тфіій! А то шо?
— Ото си єкас безшєсть навоньила, шлях би ’ї поганий трафив.
— То відий тота баба з дитинов, слих би ’ї пропав.
— Аж у голові си закрутило, таку воню пустила.
— А бодай тобі на тім світі такі запахи фурт попид ніс ходили, моци бис ни мала. Аби тобі таке у мисках та лижках, тай куда лиш си повернеш. Тай сказати би, шо то хрестєнин. Ігі!

Вісипалиси люде з церькви, єк вівці з кошєри. Зацвив цвинтарь усєким убором, усєким цвітом. То чьорним, єк нічь, то зеленим, єк трава, то чєрленим, єк кров, то голубим, єк афина. А усе то си мішєєт, усе ходит, ніхто на місци ни стоїт.

З усіх селий, знаєте, посходилиси люде у Жьиб’є.

Бо то сегодне у нас храм. Ає, храм тай набутки такі, шо варт видіти.

Навіть пани ототи, шо поприїхували на свіжий люфт, пантруют за дівчєтами та молодицями, а котра їм си удаст, то зараз на путуґрафію берут тай дарунки дают та чєстуют усєким. То булками, медіниками, тими цуґерками, шо, аді, у писку вітер роб’єт, курити дают, єк нічьом пани. Гроший у кождого, єк у жида, тай шо їм за біда. А молодиці — то лиш поглипуют, де їх чьоловіки си діли, тай гайда з панами у бесіду заходити.

Плешшют у долони та иржут, єк кобили у загороді. У нас, знаєте, остатна чєлідь. Свого чьоловіка нізашо має, а усе рада би сперед него украсти.

Най счєзаєт таке. А пани тото люб’єт. Їм лиш такої зачьни, то ни бійся, шо він пан. Не запретси єму ніхто — ні молодиця, ні дівка.

Єк тобі зачьнет говорити та пришюп’єтиси, та з усіх боків забігати, бо то у него єзик, єк питіль ходит; прото школи має — то ни счюєшси, єк у біду упала.

Най Бог боронит вид такого.

— Ану, дивітси, єк коло колодєзя обступили люфтники єкус дівку тай на путуґрафію берут. А уна нібито ни хочєт и закриваєтси руков. Ий, ниволя би те утєла, та би утєла. Та ’ї уже усі жиди суда знают, а уна — ану дівиси. Панам на путуґрафію не хочет стати. Пометенє лєцте. Тьфі!

— Або тота молодиця у чєрленій фустці, шо стоїт з тим сухоньким паном, бодай би си ни снив нікому.
— Де?
— Аді, генде коло плота.
— Та бо там багато їх стоїт.
— Та шо, багато? Я за усіх ни кажу. Я за тоту говорю, шо у чєрленій фустці у сухозолоти. Шо бичєм вімахуєт.
— Ага! Уже виджу.
— А видите? Я того пана знаю. Кажут, шо то сендзя зи Львова. Великий багачь тай великий злодій.
— Таке сухоньке, єк кужівка, тай шє рєбий до того, єкби дітьки на лици єму ґелетку гороху вімолотили, але шо то за когут, то пари єму ніґде нима.
— Аді, даєт ’ї медіник, дихати би ’му ни дало, тай шє шош из кишені кєгнет.
— Ану, я вам шош скажу, лиш идім трохи на бік, аби люде ни чюли. То напасть. Слово учює, тай бріхні готові. А я, знаєте, у цім нічьо собі ни маю, бо я з панами звикла. Я усе з панами. До мене передтогід то ураз шандари ходили. Ой, так. За мене ніхто нічьо нифайного ни говорит. Бо я з панцкої кости. Мій дєдя, то був здекутором, тай з усіма панами сервус держєв. Ану, слухайте, шо я вам скажу.

Аді, цес рєбий пан дуже багато усуда чєліди покалічів, хоробочька би єго утєла. Але, відий, на тій зіпретси. То таке, кажу вам, устидливе, шо шукати такої. Уна уже єго добре візицируєт. До бесіди — то уна лакома пристати, але до чього, то ни дай Боже. Хіба би уснула.

— Аді, генде один прислонивси до студінцу, тай уже мнет тото мнєсо, тай тисне у хавки, аж си давит. Голубіє та жерет. Шо то наш хрестєнин чєсти ни знаєт. Ни пишов би собі дес на бік, аби люде ни виділи, але тут свої ґелеви наповнюєт, шо мало очі ни повіскакуют.

— Та то можна си удушити.

— Але, хороба єго бери — ни удушитси, ни бійси. Аді, єк начєсок запрєтав штуку у калюх. Кумедія, тай уже.

— А шлях би вас поганий трафив, та би вас ни минув. Та ви уже ни маєте инчого місця, але на цвинтарі коршму робити. Тай шє на Міхайловім гробі. Шо то, на зарінку заділі вас уже пляцу ни стало? Шибеники! Аді, дес того віпросило пару ґрейцарів тай до горівки беретси. А води Божої ни нахлеставбесси один з другим, га?

— Ни сердьтеси, ґаздинько, ми вашему Міхайлові оскомини ни зробимо.

— Та я тобі зараз дам таку оскомину, шо тогіднов пасков ригнеш, зайдею пустий. Та то почєрез тебе, ґаздо, у дітчім би твоя голов була, пишов Міхайло з сего світа.
Ти єго розволочів, корнисти би тє ни було, та поїв тов нехарев, шо аж имиласи у нім. Тай, Боже прости, конєками рот єму затикали. Счєзай відци!

— Але бо жди, лайдаку один, дам я тобі! Та ти, мой, дівки тут зачіпати? Та ни просиш Бога, абис мав чім завтра бордюг наповнити тай голий зад прикрити, але до дівок берешси?

Старцуне лєцтий! Ану дівиси! У церькві служби си прав’є, єнгелія си чітає, а вин дівку, мой, питає.

А гадину ни попитавбис?

Вже відразу видко стало, шо то непростий мертвец. Хто лиш на ню глипнув, то шє тої самої днини мусів мати єкус причьку. То або икавка єго найшла, або, око слезило так, єкби в него перцю насипав, або слина сама си з рота пускала, або, врешті, говорити забував і єкоїс такої мішєв, шо не знав єс, ци він п’єний, ци спросонка говорит, або ци у голові си шош єму не поминтрожило.

Іван Кучьманів лиш клєв тай матеркував. Робив деревишшє май цілу днину, бігав з метром то в хату, то з хати, мірєв, примірєв, а єк стало готове, то не міг ніяк там бабу запакувати, бо ’ї ноги єкос на поверх п’єть цалів довші стали.

На усіх свєтих сарака присєгавси, шо на десіть цалів довшу міру взєв, бо хоть смерть хрестєнина лиш на п’єть цалів натєгає, але хто то може знати акурат. Так віглєдало, шо баба за одну ніч підросла на єкого чверт метра. Хоть роби нове деревишшє, або бабі ноги протинай. А нігди дошки і на лік нема, а й з мерця годі си збиткувати.

Мусіли класти в печі ватру, бабу брати на припічок, припікати ’ї коліна, аби стали бгачькі, і відтак корчіти ноги тай у деревишшє класти, бо шо инче могли зробити? І так лежєла посеред хати з підкорченими ногами, страшна і охаблена, і здавалоси, шо вона лиш си так заким притаїла, шо ’ї маха відти віскочити і когос зубами за лице лапнути.

І тому кождий, хто увійшов знадвору і клєкав молитиси, а глипнув зненападу на бабу, зараз переривав молитву, будь-єк простивси, тікав надвір або ховавси в кут і три рази в пазуху плював.

Ні грушки ніхто не бив, ні галембізи не йграли. Май усі у вішній хаті сиділи або надворі стоєли і на мерця лиш крізь вікно збоку зазирали, єк кого дуже закортіло видіти.

Навіть, знаєте, дєк, шо уже не одну совтирю чітав, запросив пару ґазд, аби з ним коло баби сиділи тай книжку єму держєли, бо казав, шо букви з неї гет віскакуют, єк блихи з ліжника, коли сонце пригріє, і чітати не годен.

Іван сидів на задній лавици під образами у такій лудині, у єкій був тогди, коли смерть покойну зафатила, і говорив примівки від уроків, бо Парасочька уже єму дві ночі си снила та так погано, шо він за нічь зо дваціть раз спросонка мокрий си схапував і кричєв, шо покойна єго душит і свічьков у очі тиче.

За три дні і три ночі багато баба збитків наробила. І старий Грицьо-трембіташ, шо ціле своє житє мерцям у трембіту йграв і навіть на губах від трубліня знак носив, также причьку цікаву мав, шо, єк казав, до смерти того не забуде. Ніколи єму си таке не траф’єло, хоть нераз і гаразд собі на посіжіню підпив. Було то на остатний вечір перед похоронком. Вітер надворі у плотех свистав, а люде по подвір’ю і в хоромах стоєли і тихо шептали. Усім про бабу гадка йшла і єзиками обертала. Нараз… шо то? Надворі зайграла трембіта, але не мертвецкої, а такої веселої та кучерєвої, єк на ході полонинцкім або на колідниках у Свєта Різдвєні. Смієтси, аж си заходит голос від трембіти. Кочєєтси і підскакує, а христєнина аж охота до вівканя збирає і по стінах з утіхи би си дер.

Одні почерез другі посунулиси надвір дивитиси, хто йграє?

— Шо ти, Грицю, вдурів, ци шо тобі є? Шо ти мені коло хати таку публіку робиш? Єк маєш грати, то йграй у порєдку, а єк ні, то греми собі на дітьчу маму — мені таких трембіташів не тре ба. Петро Варґулюк, покойної брат, аж голубів зі злости і кулаками Грицеви в очі тикав.

— Марш мені відси, я тебе до такого йграння не наймав.

Грицьо пустив трембіту з рук і стоєв, єк пень, лиш губи му трохи дрижєли. Люде си тисли до него, обступили наоколо і дивилиси, ци не вдурів чєсом. Не зараз проговорив старий Грицьо. Постоєв шє трохи, обтер відтак губи, плюнув три рази в пазуху, узєв трембіту під плече тай пішов собі д’хаті. І аж на перелазі вчули люде, єк у погані шляхи заклєв покойну бабу, шо ’му такого фіґля зробила.

Єк прийшлоси бабу з хати брати і на цвинтар іти, не можна си було людий дошукати. Кождий по кутах ховавси або за хату тікав, аби лиш єго хто бабу нести не заставив, бо інакше не можна було відповісти. А кого, єк вже де приперли, то, чім міг, відговорєвси. Бо то один казав, шо у крижєх ’го шпіґає, бо шє, єк дитинов був, то раз з колиски вілетів, другий — шо кров ’му перемерзла тай запалінє у ноги пішло і коліна трєсутси. Третий знов говорив, шо, єк був на войні, тай куля ’му попри очі махнула і вид єму так завіяла, шо тепер недовиджєє добре.

Усі відговорєлиси, єк могли, хоть їм платили і горівки давали. Ледви трьох людий найшли шонайнебезпечніших і шонайгірших у селі. Такі всі три злодії, шо із хреста цвики би повітєгали і з престола накривало би вкрали, єк би лиш їм того треба було.

По півока горівки віпили в хаті, а другого півока мали дістати, єк бабу віднесут. Але четвертого таки не найшли. Просили, платили, горівков поїли, але напусто. Горівку кождий віп’є, але нести боїтси.

— Ви, — каже, — хоть си сердьте, а хоть ні, то я нести баби не буду, бо си ’ї таки бою.

— Ий, та встидайтиси. Та ніби ви єкийс мушшіна і на войні були…

— Говоріт своє. Война шо инче, а баба таке инче. Аді, я цілу войну перебув і здоров ’д хаті вернувси, а від баби можу єкес каліцтво дістати або слабість погану. Видите, прецінь, шо то не проста баба. Василь Сливчін перше лиш коло баби свічьку засвітив і таки зараз кров’ю чіхнув. Ану дивітси, єк генде, коло потока, сорочьку від криви змиває. Будьте вібачні на мене. Беріт кого инчого: у мене є діти.

Рад-не-рад — мусів Іван на четвертого йти.

Шкіра трєсласи на нім, єк свіжий студенец, але пішов. Убрав на ноги стальні підкови, бо мороз лютий був і вітер поганий вієв, шо хлопом сіпав, єк віником, і гляба си було земні держєти.

Присилили деревишшє линвами до двох коликів і здоймили на плечі. Іванови впалоси нести ззаду коло бабиної голови. Піп на кони пішов наперед, за ним процесія, видтак деревишшє, а ззаду люде. Свої і чужі.

Баба дуже тєжка була, і хоть всі штири, шо ’ї несли, тенґі були хлопи, то однако коліна їм трєслиси і плечі горбатіли. Іван уже май старий був і диву ємо не було, шо ногами переплітав, але тим трьом хіба горівка так ноги зів’єлила, шо права нога не знала, куди хоче йти ліва.

Гадки в Івановій голові, єк бджьоли в улию, крутилиси, а все коло мертвецкого віка. Знав, шо тим всім бабиним фіґлям не конец і, шо баба, ше заки ’ї на цвинтар віпакуют, єкус кумедію втеше. І хоть ’му повіки оловом ставали, глипнув сегодне, може, вже двацєтий раз, на деревишшє і завмер зі страху. Віко було відхилене, і кріз шпару в єго бік просувалася поволеньки мертвецка нога, обута в червоний постіл.

Сіпнувся взад, єк норовистий кінь, аби постолом в зуби не дістати, і пустив колик на Божу волю.

Деревишшє гепнуло на земню і махнуло у долини, єк куля. Передному, шо ніс хрест, підорвало ногу, аж пирс під пліт.

Скриня з бабов то боком, то підскакуючі, понеслася в долини, єк вітер, і на закруті пропала. Шє декотрі казали, шо виділи, єк баба, коли си зробила за лісом, вже сиділа в скрини і в руки плескала.

Всі на бабу серце дістали, і кождий полетів в тот бік, де вона пропала, аби раз з нев скінчити. На горбу лиш процесія лишиласи і піп на кони, єк сирота.

Не так легко було ’ї найти. Багато чєсу зблавучіли — уже і нічь на земню руку клала — заки ’ї коло дінниці захопили, бо вона гей би далше тікати хотіла. Усі руки за нев посєгли, і усі ’ї так у розбите деревишшє поклали.

Ховали на цвинтари уже коло півночи без попа. Дев’їть свічьок засвітили і девіть плит дали ’ї на груди, аби моци білше не мала і аби нікому не сниласи, погана.

Онуфрій МАНЧУК

Share

Залишити відповідь